Бджоли України

Трахейний кліщ бджіл Acarapis woodi

H. A. Denmark, H. L. Cromroy and M. T. Sanford2
відділ Ентомології та нематології Університету Флориди та Департамент сільського господарства Флориди

Акарапідоз – це хвороба дорослої медоносної бджоли Apis mellifera L., спричинена трахейним кліщем Acarapis woodi (Rennie), що вражає трахеї медоносних бджіл. Його вперше описав Ренні в 1921 році на острові Вайт та асоціював його із хворобою «Острова Вайт». Симптоми цього зараження описувались як “бджоли, що не в змозі літати та повзають, з вивернутими крилами, смертності колоній відбувається швидко, протягом місяця”.

Пізніше було доведено, що Акарапідоз (трахейний кліщ) не був причиною хвороби “Острову Вайт” (Бейлі 1964), а пізніші дослідження (Бейлі 1968, Морз 1978) свідчать про те, що Acarapis woodi не такий серйозний шкідник медоносних бджіл, як вважалося раніше. Однак у поєднанні з іншими несприятливими умовами велике зараження кліщем може спричинити зменшення бджолиної активності.

За винятком Австралії, Нової Зеландії, Скандинавії та Канади, Acarapis woodi був знайдений скрізь, де є медоносні бджоли (Delfinado 1963). У США він був вперше знайдений у Веслако, штат Техас, у липні 1984 року, у Новій Іберії, Луїзіана в серпні 1984 року, а у Флориді, Північній Дакоті, Південній Дакоті, Нью-Йорку та Небрасці в жовтні 1984 року.

Контакт між бджолами у колонії та переміщення між вуликами сприяє швидкому поширенню кліщів (Woodward та Quinn, 2011 ); однак, дослідники з Фінляндії повідомили, що ризик природного перенесення з однієї пасіки на інший є низьким, оскільки не заражені пасіки “залишалися не зараженими роками” – біля зараженої експериментальної пасіки  (Korpela, 2002).

Швидкому поширенню кліщів, що спостерігається в США, сприяли бджолярі, які переміщували бджолині колонії для запилення сільськогосподарських культур. Продаж маток і бджолосімей також сприяє розповсюдженню кліщів ( Woodward та Quinn, 2011 ).

Малюнок 1. Доросла жіноча особина Acarapis woodi (Rennie). Довжина від 140 до 175 мкм, ширина від 75 до 84 мкм.
Малюнок 2. Чоловіча особина Acarapis woodi (Rennie). Довжина від 125 до 136 мкм, ширина від 60 до 77 мкм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Життєвий цикл трахейного кліща медоносної бджоли

Малюнок 3. Життєвий цикл трахейного кліща медоносної бджоли.

Хоча було доказано, що зараження кліщем не викликає гострих захворювань та руйнівних втрат, життя зараженої бджоли може бути скорочено. Кліщі проколюють стінку трахеї молодих бджіл і харчуються гемолімфою, але не передають хвороб під час цього процесу. Заражені бджоли можуть поводитись нормально або так, як описано попередньо, поки не загинуть. Заражені бджолині матки можуть прожити довгі роки.

Fyg (1964) Morse (1978) оцінив п’ятивідсоткове скорочення популяції колонії у випадку зараження бджіл. Також зменшується виробництво меду та збирання пилку. Зазвичай зараження зростає наприкінці літа, виснажені бджоли вмирають в кінці зими.

Деякі британські та деякі північноамериканські штами бджіл показують певну стійкості до кліщів (Бейлі, 1965). Американські бджоли дещо менш стійкі, ніж британські бджоли.

Для визначення зараженості кліща необхідне ретельне обстеження трахеї. Інколи дорослі кліщі виявляються на зовнішній поверхні бджоли. Самка кліща повзає по кінчику волосяного покриву і прикріплюється до молодої бджоли. Як правило, важкі інвазії проявляться як затемнена трахея; здорові трахеї без кліщів під мікроскопом прозорі до білого кольору.

Акарициди, які були випробувані в Європі та Мексиці, – це Acarol, Menthol і Folbex Forte. Наразі в Сполучених Штатах не прийнято рішення про використання цих засобів контролю.
Для отримання додаткової інформації див. Guzman-Novoa E, Zozaya-Rubio A. 1984.

Природні вороги акарапідоз у (трахейного кліща) Acarapis woodi – псевдоскорпіони (Ellingsenius fulleri та E. indicus ) в бджолиних колоніях можуть допомогти врятувати бджіл від таких проблем як A. woodi .

Використана література:
• Bailey L. 1964. The Isle of Wight Disease: the origin and significance of the myth. Bee World 45: 32-37, 18.
• Bailey L. 1965. The effect of Acarapis woodi on honey bees from North America. Journal of Apicultural Research 4: 105-108.
• Bailey L. 1968. Honey bee pathology. Annual Review of Entomology 13: 191-212.
• Definado MD. 1963. Mites of the honey bee in Southeast Asia. Journal of Apicultural Research 2: 113-114.
• Definado-Baker M, Baker EW. 1984. Notes on honey bee mites of the genus Acarapis Hirst (Acari: Tarsonemidae). International Journal of Acarology 8: 211-266.
• Fyg WW. 1964. Anomalies and diseases of the queen honey bee. Annual Review of Entomology 9: 207-224.
• Guzman-Novoa E, Zozaya-Rubio A. 1984. The effects of chemotherapy on the level of infestation and production of the honey in colonies of honey bees with acariosis. American Bee Journal 124: 669-672.
• Morse RA. 1978. Arachnids: Acarina (mites and ticks), p. 197-209, In Morse RA, ed. Honey Bee Pests, Predators, and Diseases. Cornell University Press, Ithaca. 430 pp.
• Rennie J. 1921. Isle of Wight disease in hive bees – Acarine disease: The organism associated with the disease Tarsonemus woodi, n. sp. Transactions of the Royal Society of Edinburgh 52: 768-779.